Клацніть будь-який клаптик, щоб перейти до його дати
Стос
н. е.2026
Клацніть будь-який клаптик, щоб перейти до його дати
На телефоні
Це версія для читання. Повну лінію, де клаптики злітають на стос, а стос піднімається дата за датою, можна побачити на екрані ноутбука чи настільного комп’ютера.
Переклад з англійської; де тексти розходяться, чинним є англійський. Читати англійською · Повідомити про помилку в перекладі
Датована історія того, що було додано
Одна лінія від апостолів, три розходження, чотири церкви. Кожна церква тримається того, що вирішили вже після апостолів. Цей сайт ставить кожен додаток на дату, коли він з’явився, і сортує їх усі за одним правилом, включно з протестантською лінією.
Оберіть, де ви стоїте. Потім ідіть назад до апостолів і дивіться, як клаптики відпадають, дата за датою.
Числа рахують датовані записи цієї сторінки, їх 59. Це підрахунок, а не оцінка.
Прочитайте це спершу
Ця сторінка здаватиметься загрозою чомусь, чого ви тримаєтеся. Її написано, щоб її перевіряли, а не щоб їй вірили. Кожен запис подає свою дату, своє перше джерело, найраніше свідчення того, що цієї практики колись не було або що їй опиралися, тексти, заперечення, які висунула б ваша власна сторона, і три речі, які б його спростували. Користуйтеся ними.
Сторінка не каже, що ваша церква — не церква, що її таїнства порожні чи що люди, які ухвалювали ці рішення, були нещирі. Вона каже, що в датовані моменти ваша церква зробила умовою церковного спілкування, дійсного служіння чи закону те, чого апостоли такою умовою не робили, і показує дату, джерело та найраніше свідчення того, що цієї практики колись не було або вона була іншою. Мірило, яке вона застосовує, — те, яке сповідує ваша власна традиція: у Вікентія — «всюди, завжди, всі», у Тридентського собору — «прийняті апостолами з уст самого Христа», у Першого Ватиканського — «не для того, щоб вони оголошували якесь нове вчення». Де сторінка вважає рішення визнанням, а не додатком, — Нікея, Трійця, канон, — вона пояснює чому й тримається їх разом із вами. Якщо запис хибний, три умови, які б його спростували, наведено на початковій сторінці, і для цього вистачило б одного раннього джерела. Для жодного запису на римській лінії такого джерела не наведено; сторінка надрукує перше, яке наведуть.
Сторінка не ставить вам у провину ні сповідання Христа сімома соборами, ні реалізм Вечері другого століття, ні прийняття апостольських писань під проводом Духа; вона їх тримається. Вона рахує те, що собор зробив обов’язковим під анафемою, а апостоли обов’язковим не робили, і ставить те саме питання латинському Заходу й протестантській лінії — за тим самим правилом і з тим самим результатом. Західну вставку до Символу віри і східну анафему на латинське прочитання вона датує на тих самих умовах. Де православна відповідь полягає в тому, що визначення лише назвало те, що святі знали завжди, сторінка викладає цю відповідь вашими словами, а тоді просить раннього свідчення, яке б це показало. Кілька записів мають підґрунтя «спірне» чи «із застереженнями», бо оборона вашої традиції має за собою справжні докази; у кожному з них сторінка каже, що ці докази показують, а чого не показують, і в жодному з них вони не показують, що практику прийнято від апостолів. Собор може назвати те, що святі знали завжди. Він може також назвати те, у що встигли повірити святі його власного століття, і дати на цій сторінці — це спосіб, яким читач розрізняє одне й друге.
Ваша лінія є на сторінці, і її не пощаджено. Вона має шість власних записів, три вимоги, спільні з Римом і Сходом, і сімнадцять записів, давніших за 1517 рік, сім із них частково; а її віросповідання зробили прочитання мірилами — щодо виправдання, обрання, хреста, вставки до Символу віри, хрещення немовлят і того, яке хрещення зараховується, — в обох напрямках, точно так, як це робили Рим і Схід. Правило, яке застосовує ця сторінка, — те саме, яке проголошують ваші віросповідання: що кожен собор після апостолів може помилятися і що мірилом є Писання. Сторінка просить вас застосувати це правило до власної лінії, де його один раз застосовано масштабно, а потім відкладено.
Почніть з апостольської форми, бл. 50, — з неї починається кожна лінія на цій сторінці, і на неї кожна вказує: дім, стіл із трапезою, старійшини в множині, кожен має свою частку, і нічого не вимагають понад те, чого вимагали апостоли. Потім ідіть уперед будь-якою лінією і дивіться, що було додано. Висновок наприкінці каже, до чого сторінка доходить, а до чого — ні.
Правило, яке застосовує ця сторінка
Кожна церква сьогодні тримається того, що вирішили вже після апостолів. Деякі з цих рішень лише визнали те, що вже кажуть апостольські писання. Решту було додано. Одне мірило відрізняє одне від другого, і його прикладено до всіх чотирьох ліній, зокрема й до протестантської.
Пізніше рішення є визнанням лише тоді, коли
воно стверджує те, що вже стверджує апостольське свідчення, або виключає те, чому це свідчення вже суперечить, так що відкинути рішення означало б відкинути текст, а не лише пізніший висновок,
і воно не додає жодного змісту, служіння, обряду чи умови церковного спілкування або спасіння, яких це свідчення не містить.
Усе, що не витримує бодай однієї з цих перевірок, є додатком, і там, де його подають як апостольське чи роблять обов’язковим, тягар доведення лежить на його оборонцях: вони мають показати в найраніших доказах, що його вже було прийнято, а не щойно запроваджено. Якщо можуть, твердження встоює. Якщо не можуть, його не можна ні від кого вимагати як апостольське.
Воно закінчується з останнім апостолом. Іван жив в Ефесі «аж до часів Траяна», який став імператором у 98 році, і бачив Об’явлення «наприкінці правління Доміціана», близько 95 року (Іриней, Проти єресей 3.3.4; 5.30.3). Після нього ніхто не міг нічого додати до віри, «сьвятим раз передану» (Юд. 3). Ось чому апостольська форма на сторінці тягнеться приблизно від 50 до приблизно 100 року і чому все після неї датується.
Усне передання не припинилося. Павло сказав солунянам: «держіть перекази, яких навчились чи словом, чи посланнєм нашим» (2 Сол. 2:15), і церкви далі навчали того, що почули. Сторінка користується цим переданням на кожній даті: перші свідчення — це саме воно. Близько 100 року змінилося те, що вже ніхто не міг почути апостола. Відтоді те, що апостоли казали вголос, можна знати лише в тому вигляді, у якому це зберегли церкви, тож питання щодо будь-якої практики таке: чи з’являється вона в найраніших джерелах як уже прийнята, чи пізніше — як нова. Іриней, перший, хто аргументував від передання, сам застосовував цю перевірку: передання апостолів було публічним, зберігалося в заснованих ними церквах і навчало тієї віри, якої навчають писання (Проти єресей 3.3–4). На католицькі й православні відповіді, серед них і на неписані звичаї Василія, відповідено під 1546, у розділі «What about…?»
Умови, які містить саме свідчення: хрещення тих, хто увірував (Дії 2:38, 41), сповідання Ісуса Господом (Рим. 10:9), покаяння (Дії 2:38), наука апостолів (Дії 2:42), дисципліна зібрання (1 Кор. 5:4–5). Необов’язкова форма, яку тримають як необов’язкову. Прочитання, яке тримають як прочитання. Правило спрацьовує лише чотирма способами, і кожен запис каже, яким: Обов’язкове — зроблене умовою церковного спілкування, дійсного служіння чи таїнства або закону, з покаранням за відмову; Замінило — необов’язкова форма, що заступила місце апостольської практики як звична форма церкви, хоча давніша практика може зберігатися на окраїнах; Зроблене нормою — зроблене стандартною практикою чи вченням церкви без апостольського тексту й без покарання; Суперечить — правило, що йде проти названого апостольського настановлення.
Правило не нове і не належить одній традиції. Це мірило, яке кожна з них уже прикладає до інших. Вікентій Леринський (434): триматися «того, у що вірили всюди, завжди і всі». Тридентський собор (1546) робить обов’язковими лише передання, «прийняті апостолами з уст самого Христа або від самих апостолів». Перший Ватиканський собор (1870): Дух був обіцяний наступникам Петра «не для того, щоб вони з Його об’явлення оголошували якесь нове вчення». Трульський собор (692) засудив римський суботній піст як такий, що суперечить «переданому», а Фотій (867) вимагав, щоб Рим показав отців на підтвердження слів, які він додав до Символу віри. Кожна з них просить в іншої ранніх доказів прийняття. Ця сторінка просить їх у всіх чотирьох — і показує свої докази.
Будь-яка одна з трьох речей: апостольський текст, який наказує чи описує цю практику; джерело, давніше за перше свідчення запису, яке показує, що її вже було прийнято як апостольську, а не щойно запроваджено; або доказ того, що традиція, яка її зберігає, не робить її обов’язковою і не замінила нею апостольської практики. Сама лише давність, корисність чи авторитет пізнішого собору мірилу не відповідають, бо мірило — це саме те, чому, за власним твердженням, відповідав сам собор. Мовчання — не відсутність, тож кожен запис також подає, де таке знайдено, найраніше джерело після апостолів, яке показує, що практики не було, що вона була іншою чи що їй опиралися: усі з 59 мають таке джерело; ті, що не мають, кажуть, що спираються лише на текст і перше свідчення. Покажіть будь-що з трьох — і сторінка помиляється щодо цієї дати й зміниться.
Кожне твердження на цій сторінці належить до одного з трьох видів. Розрізняти їх — у цьому весь метод, тож ось вони простими словами, з мірилом для кожного.
Отже, межа пролягає не між старим і новим і не між грецьким і латинським. Вона така: те, що стверджує текст, як його розуміли перші читачі, можна вимагати; прочитання зі світу тексту навчають; прочитання з пізніших світів датуються, коли церква зробила їх мірилом. Ту саму межу проведено крізь кожну традицію, зокрема й протестантську.
Символ віри 325 і 381 років, як його прийняли і Схід, і Захід, — це визнання. Те, чого він вимагає, — це виключення, які вже робить текст: Син не є створінням, Дух не є створінням, Христос не менш ніж цілком Бог і не менш ніж цілком людина. Перші читачі після апостолів уже трималися цього, і часті питання нижче показують перевірку щодо кожного з них. Визначення 451 року до нього не зараховано: уся церква його не прийняла, те, що воно виключає, вже було висповідано, а те, що воно додало, — формулу «у двох природах», — зробили мірилом проти іншого прочитання, і це розділило церкву. Його датовано 451 роком. Єдину вставку, яку одна половина церкви додала до спільного Символу віри, датовано 1014 роком.
Ніщо в символах віри не каже, як. Вони не кажуть, як хрест спасає, як грішника вважають праведним, як бачать невидимого Бога чи хто обраний. Символ віри каже «задля нас і задля нашого спасіння» та «розп’ятий за нас» — і зупиняється. Кожне пояснення того, як, — пізніше, і там, де церква зробила одне з них обов’язковим, сторінка датує цю вимогу: римське і східне пояснення бачення Бога — 1336 і 1351 роками, три пояснення виправдання — 1547, 1577 і 1672 роками, одне пояснення хреста — 1561, 1563 і 1647 роками. Межа проходить саме тут. Над нею — Символ віри, якого ця сторінка тримається. Під нею — прочитання, які вона датує, коли їх зробили мірилом, а інакше залишає для викладання.
Кожна позначка на картці відкриває своє визначення, коли її торкнутися чи навести на неї вказівник.
Часті питання
Нікейський символ віри, слово «Трійця» і перелік книг Нового Завіту — усе це з’явилося після апостолів. Ось чому жодне з них не вважається додатком.
Визнання — у тому, що виключає
Бо текст уже суперечить прочитанню, яке виключає Нікея. Не можна назвати Сина створінням і водночас стверджувати, що все постало через Нього і що Він є перш усього (Ів. 1:3; Кол. 1:16–17; Євр. 1:10–12). Текст також називає Його Богом (Ів. 1:1; Ів. 20:28). Тож homoousios, слово, якого текст не вживає, виключає заперечення, яке текст уже виключає, і не додає жодного змісту, служіння чи обряду. Вимагається саме виключення. Слово — його знаряддя. Арій теж приймав ці вірші; а те, що його прочитання їх заперечує, показує текст у контексті — «все» і «перш усього», без жодного винятку для Сина, — разом із найранішими читачами після апостолів, які вже вважали Сина Богом. Жоден зі збережених читачів цих текстів у поколінні після апостолів не вважав Його створінням. Найраніші збережені джерела показують, що божество Сина було прийняте задовго до 325 року: Ігнатій називає Його «Богом, сущим у тілі» (До ефесян 7.2, бл. 110) і «нашим Богом Ісусом Христом» (До ефесян 18.2), а Пліній повідомляє, що християни співають Христові як богові (Листи 10.96, бл. 112).
Канони того самого собору про ранги — окремий запис, під 325 роком.
Визнання
Бо текст уже називає трьох разом — під одним ім’ям і в одній божественній дії (Мт. 28:19; 2 Кор. 13:14; 1 Кор. 12:4–6). Він уже суперечить трьом запереченням, які виключає це вчення: що Дух не є Богом (Дії 5:3–4; 1 Кор. 2:10–11), що троє — це три боги (1 Кор. 8:4–6), і що троє — це одна особа під трьома іменами (Мт. 3:16–17; Ів. 14:16–17). Тож слово «Трійця» дає назву взірцеві, якого текст уже вимагає. Те, що потрійне сповідання приймали при хрещенні, засвідчують Юстин (Перша апологія 61, бл. 155) і Дидахе 7, дата якого дискусійна, — за десятиліття до того, як це слово з’являється у Феофіла (До Автоліка 2.15, бл. 180).
Ідентифікація
Бо канон — це ідентифікація, а не вчення. Переліки 367, 393 і 397 років нічого не надали. Вони зафіксували, які писання церкви прийняли як апостольські: ядро, видиме вже всередині тексту (2 Пет. 3:15–16; 1 Тим. 5:18) і в Іринея (Проти єресей 3.11.8, бл. 180), а спірний край визначено тим самим мірилом апостольського походження й раннього вжитку. Свідчення церкви про те, що вона прийняла, приймається як доказ, а не як повноваження визначати.
Ідеться про Новий Завіт, і його край досі не всюди визначають однаково: сирійська Пешітта має двадцять дві книги, а ширший перелік Ефіопської церкви — понад двадцять сім. Перелік Старого Завіту — окреме й досі спірне питання: Гіппон і Карфаген внесли до переліку також книги Товита, Юдити й Макавеїв, яких перелік 367 року не включає до канону. Про це йдеться під 1546 роком.
Собори, один за одним
Орієнтальні православні рахують три собори, східні православні — сім, Рим — двадцять один. Правило не приймає й не відкидає собор цілком. Воно сортує кожне рішення окремо — і всі однаково.
Визнання
Він сповідує Духа Господом, якому разом з Отцем і Сином поклоняються і якого славлять. Це визнає те, до чого вже змушують Дії 5:3–4 і 1 Кор. 2:10–11. Його символ віри каже, що Дух походить від Отця (Ів. 15:26). Слова «і Сина» додали до нього пізніше на Заході: див. 589–1014.
Визнання — у тому, що виключає
Він встоює в тому, що виключає: двох суб’єктів у Христі. Текст уже каже, що Той, кого народила Марія, — Господь і власний Син Божий (Лк. 1:43; Гал. 4:4; Ів. 1:14). Тож Theotokos, Богородиця, слово, якого текст не вживає, оберігає те, що текст каже про Нього. Ігнатій каже те саме без цього слова близько 110 року: «наш Бог Ісус Христос був … зачатий Марією в утробі» (До ефесян 18.2). Шанування Марії, що пізніше зібралося навколо цього титулу, класифіковано окремо: див. бл. 600. Це останній собор, який рахують орієнтальні православні.
Звуження, а не визнання
Уся церква його не прийняла. Те, що він виключає, — Христа, меншого ніж цілком Бог чи меншого ніж цілком людина, або розділеного на дві особи, — церква вже висповідала в Нікеї, Константинополі й Ефесі, і обидві сторони розколу сповідують це й досі (Ів. 1:14; Кол. 2:9; 1 Ів. 4:2–3). Те, що додав 451 рік, — це формула, один Христос «у двох природах», яку зробили умовою церковного спілкування проти іншого прочитання, що було в ужитку, — Кирилового «одна втілена природа». Жодної з цих формул немає в тексті, і спільні комісії обох родин церков відтоді заявили, що обидві сповідують того самого Христа (1989–90). Це звуження, і його датовано розколом 451 року. Його канон 28 датовано 381–595 роками.
Частково
Його канони про єдиний суб’єкт встоюють на ґрунті Халкідону: розп’ятий у тілі є Господом слави (канон 10; 1 Кор. 2:8). Решта його праці — ні. Він піддав анафемі вчителя, що помер століттям раніше, Феодора Мопсуестійського, і певні писання двох інших, яких прийняв Халкідон, — Феодорита та Іви, разом з усіма, хто їх обороняє (канони 12–14); це умова церковного спілкування, якої текст не містить. Пов’язані з ним анафеми на Оригена — це запис під бл. 420–553.
Визнання — у тому, що виключає
Він встоює в тому, що виключає: Христа без людської волі. Текст показує, як Він молиться: «не моя воля, а Твоя нехай буде» (Лк. 22:42), а сам собор аргументує з Ів. 6:38. Його перелік поіменно засуджених, серед яких і єпископ Рима, — не вчення, яке можна перевірити текстом.
Додаток
Він не витримує перевірки. Собор вимагає обряду — цілування, поклону, світильників і ладану перед образами — і піддає анафемі тих, хто відмовляється. Це умова церковного спілкування, якої текст не містить. Його найсильніший аргумент — що Слово стало тілом, а отже, Його можна зобразити, — показує, що Христа можна зображати. Він не показує, що когось колись зобов’язували шанувати зображення. Див. 787.
«Зараховують» означає, що собор зараховують до вселенських соборів цієї лінії. Протестантські віросповідання називають щонайбільше перші чотири (Друге Гельветське віросповідання 11). Рим після 787 року рахує ще чотирнадцять. Сім постійних заперечень проти самого методу, від розвитку доктрини до приватного судження, мають відповідь у досьє на даті «Сьогодні».
Висновок
Справа не в підрахунку. Справа в тому, що кожна лінія може зробити зі своїм рахунком за власними правилами. Три з чотирьох ліній нам це сказали.
Записів: 36 · обов’язкових: 27 · знято відтоді: 0
Рим вважає, що визначення, проголошені з кафедри, «самі собою, а не через згоду церкви, незмінні», а хто це відкидає, — «нехай буде анатема» (Pastor Aeternus 4, 1870). Анафем Тридентського собору ніколи не скасовано; Спільна декларація 1999 року каже, що вони більше не «стосуються» лютеранського вчення в тому вигляді, як його там викладено, і не знімає жодної з них. У визначення 1854, 1870 і 1950 років належить вірити під загрозою втрати віри. За власним твердженням Рима, те, що він визначив, неможливо зняти так, щоб Рим не перестав бути тим, чим себе називає. Це не обвинувачення; це твердження, яке Рим робить про себе сам, і сторінка вірить йому на слово.
Записів: 32 · обов’язкових: 21 · знято відтоді: 1
Схід вважає, що «неможливо, щоб Кафолична Церква помилялася чи взагалі була обманута» (Єрусалим 1672, декрет 12), що собори, які прийняла вся церква, говорять голосом Духа, і щороку вголос читає їхні анафеми, серед них і анафеми 1351 року. Він зняв одну з анафем на цій сторінці — на старий обряд, у 1971 році, — і це показує, що він може це зробити, хоча Схід відповість, що собор 1667 року був помісним, а сім соборів — інша справа. Його принцип каже саме це: те, що визначив прийнятий собор, є вірою, і цього не буде знято.
Записів: 23 · обов’язкових: 14 · знято відтоді: 0
Орієнтальні церкви тримаються трьох соборів; їхня лінія відокремилася першою, у 451 році, і має найменше записів. Щодо соборів, які вони приймають, вони тримаються того самого принципу, що й Схід, і роблять обов’язковим своє: одного єпископа, ранги, календар постів і свят, табот, реформи Зари Якоба. Останній запис на їхній лінії датовано бл. 1440–1450, і сторінка це зазначає.
Записів: 26 · обов’язкових: 15, здебільшого частково · знято відтоді: 12
Протестантська лінія вважає — і це принцип, який проголошують її віросповідання, — що всі собори після апостолів «можуть помилятися; і багато з них помилялися» і що жоден не є «правилом віри чи практики» (Вестмінстерське віросповідання 31). Цей принцип — правило цієї сторінки. З чотирьох лише за ним додаток можна перевірити й зняти так, щоб церква, яка його знімає, не перестала бути собою. Лінія застосувала його один раз масштабно, у 1517 році, коли з додатків Заходу зняла 12, а відтоді зберігає ще й власні додатки — 6. Деякі з них вона робить обов’язковими у своїх конфесійних церквах: мірила 1529, 1577, 1619 і 1647 років, успадковану провину, вставку до Символу віри, хрещення немовлят — у більшості своїх церков. Принцип є. Його не доведено до кінця.
Тож висновок цієї сторінки вужчий за оплески будь-якій церкві й гостріший за знизування плечима. Вірність апостольському текстові без додатків як вимог недоступна всередині Рима чи Сходу на їхніх власних умовах, бо їхні додатки, за їхнім власним твердженням, остаточні. Вона доступна в межах протестантського принципу, і жодна протестантська церква на цій лінії ще не скористалася нею сповна. З чотирьох лише протестантська лінія це дозволяє. Жодна цього не зробила.
Як це виглядало б, показано на сторінці. Основа бл. 50 — не теорія: дім, стіл із повною трапезою, старійшини в множині, кожен має свою частку, хрещення тих, хто увірував, і нічого обов’язкового понад те, що зробили обов’язковим апостоли. Кожен клаптик, що відпав дорогою, лежить на лінії при своїй даті. Ніщо з цього не є причиною покинути Христа чи зневажати церкви, які донесли до вас Його Писання, і досьє закінчується, бл. 50, тим, для чого була ця форма.
Усі заперечення на цій сторінці
Кожен запис у своєму досьє відповідає на заперечення, які висунув би католицький, православний чи протестантський читач, — у власних термінах цього читача. Тут усі 306 з них в одному місці, посортовані за тим, хто їх висуває, і зібрані з самих досьє. Торкніться будь-якого, щоб відкрити досьє на відповіді. Якщо вашого тут немає, початкова сторінка каже, що спростувало б запис; надішліть його.